КРИК ДУШІ МАМИ ГЕРОЯ…
Тепер, одна.
Рідних немає… Був син
єдиний — Ангелом він став.
Старість за плечі обіймає.
З Днем матері ніхто не привітав..

Мама Героя — усіма забута.
Фото… Свічка… Синонова могила.
Господи… Так не повинно бути.
Вона Героя сина народила!!!

Нема нікого… Роду і родини.
Сльози в очах, благая мати.
— Поховайте мене біля сина.
Я поруч з ним хочу лежати…

Давно не чути кроків біля хати.
За днями дні сумними стали.
Знайомі взялись допомагати.
Гроші позичили в матусі і пропали…

Сина на вулиці забрали.
Він не ховався, не втікав.
Навчатись за кордон послали.
— Все буде добре! — так казав.

На Запоріжжя воювати.
Там пекло і земля горить.
Просив молитись і чекати.
Смерть була поруч кожну мить.

Дзвінок останній пам’ятає.
Схвильований… Голос тремтів.
— Я на завдання вирушаю..
Не буде поки що дзвінків.

Вони виходили живі.
Виконали бойове завдання.
Командир сказав:
— Допоможи мне..
Павла прийняв його прохання.

Пораненого пішли забрати.
На траві Роман лежав.
Син взявся кулеметом прикривати.
Хтось турнікет швиденько накладав…

Все було тихо, не чекали бою.
Ворожий дрон на них напав.
Пабло бійця накрив собою.
З неба удар на себе взяв.

Роман живий, хоч ніг немає.
Мій син землі сирій лежить.
Ніхто про нього не згадає.
Маму за ним душа болить.

В Романа мама є й дружина.
Сміється, на протези став.
Мені вдячність за Героя -сина, жодного разу не сказав.

В тіктоці відоси знімає,
Знаменитістю він став.
— Відстань, я не пам’ятаю.
Хто життя для мене врятував.

Ті слова — ножем у спину.
В дітей є батько, залишився жити.
Я поховала свого сина.
І ще не встигла одружити.

Від болю хочеться кричати.
Так, щоб в небесах почули.
Приходять матері вітати.
Про мене всі забули…

Сама синочка я зростила.
Загинув і не пам’ятають.
Його ворожа смерть убила
Мене — байдужістю вбивають.

Романа, мама і дружина.
Невже важко мене набрати.
Доброти одна хвилина.
За сина «дякую» сказати.

Зовсім одна… Вже сиві скроні.
Годинами дивлюся в небо.
Стискаю фото у долоні.
— Синочку, забери мене до себе.