ПАМ’ЯТЬ ПРО СИНА…
Просила мама:
— Речі поверніть! Телефон старий, сорочку сина.
Чуже нікому не болить.
Не віддали їй пам’ять про дитину…

Минає рік…
На цвинтарі щоднини.
Свій біль туди приносить розказати.
— Нам так тебе не вистачає, сину.
Тато виходить до воріт чекати…

Повістку взяв:
— Мамо, чого ховатись?!
Потрібно йти країну боронити.
З дитячих літ не звик боятись.
Я мусила благословити.

На полігоні досвід здобував.
Сподобалось… Старався.
— В мене все добре! — нам казав.
Втомлений, а посміхався

Душа боліла.. Був немилий світ.
Плакала, хотілося кричати.
Знала, сина пошлють на схід.
В гарячі точки воювати.

Донецьк — там син на смерть стояв.
Небо палало — він тримався.
Не жалівся і не нарікав.
За побратимів не ховався.

Я молилася… Боліло серце в тата.
Писала » як ти, сину мій».
Смуток в очах меншого брата.
Молились всі, щоб повернувсь живий…

На позицію пішов… Дзвінка немає…
Бігла в ТЦК, номер мовчав.
Дзвонила в Київ, ніхто не знає.
Вдарило громом:
— Безвісти пропав.

Марно надіялась .. Привезли на щиті.
Душу свою я поруч поховала.
Що, сину, бачив ти в житті,
А вже війна у інший світ забрала.

Для мами і тата спогади лишив.
Розумний, працьовитий і завзятий.
Спокійний — метушні він не любив.
Вмів думати, любив допомагати.

Розсудливий — в школі проблем не мав.
Мріяв як всі, на ноги стати.
Здобув освіту, працював.
Бо в гордість мами, крила тата.

Тепер, Герой — на цвинтарі лежить.
Під портретом смерті дата.
Минає рік — душа болить.
Нема кого більше чекати.

Не віддали синочка речі.
Не повернули їх з війни.
Мама тікає кожен вечір.
Дитину ангелом усни.

Люди говорять:
— Ви пишайтесь ним!!!
Та як пишатись смертю
може мати, що сина поховала молодим.
Рік за ним плачуть стіни хати.

Час не лікує, він лише
минає. Допомагає хрест нести важкий.
Пам’ять про сина серці зберігаєм.
Поки живуть батьки — наш син живий.