МІЙ СИНОЧКУ, ДЕ ТИ…
— Де ти, сину?
— В Господа, на небі.
З Бахмута прийшов сюди, матусю.
— Рідний, забери мене до себе, я своєї смерті не боюся.

— Що ви, мамо!
Вам потрібно жити.
Хто ж про мене буде пам’ятати?!
— Ти навік спочив, в бою убитий. Я померла — Бог забув забрати…
……………………………………
Як чорна тінь несу на цвинтар квіти. Небо дощами сірими зітхає.
— Ой, мамо, мамо, так хотілось жити.
Десь поряд чую. Серце завмирає…

— Хіба я для війни сина зростила! — щодня в молитві Господа питаю.
Онуків рідних бавити хотіла, пів року хрест холодний обіймаю…

Заручений. Весілля готували. Кохану під вінець вести збирався.
У Царство Боже Ангели забрали і з домовиною навіки повінчався…

Дивляться в душу очі кам’яні. Сльози рікою стримати не сила.
Нащо Герой на цвинтарі мені, якби ж я знала, то не відпустила.

В АТО був, там Господь сина беріг. Живим вернувся він на радість всій родині. Війна з горем прийшла на наш поріг і Юру з Бахмута привезли в домовині…

Минає час і не вщухає біль. Лампадка на могилі воском плаче. Лиш спогади, немов
на рану сіль. Не вірю, що ніколи не побачу…

Як важко свічку ставити За Упокій, своєму сину, який мав би жити. Питати в Господа:
— Скажи, Всевишній мій, чому нас не береш?
А гинуть діти?!

Досі не вірю, що на небесах. Нашу країну
з неба захищає. А я, щодня, на цвинтарі,
в сльозах, дива нема,
а я сина чекаю.

За днями дні, а ніби одна мить. Тебе вернути вже ніхто не може. Хто тебе знав, в усіх душа болить.
СЛАВА ТОБІ! І ВІЧНЕ ЦАРСТВО БОЖЕ!