《 ПРОБАЧТЕ МЕНЕ, БАТЬКИ》
Батьки,
пробачте, що я мало жив.
Рід зупинився коли, мене вбили.
Вам старість неспокійну залишив
і стежку, що веде вас до могили.

Пробачте синові, за сивину як дим.
Що більше з святом вас
не привітаю.
Я не хотів вмирати молодим,
смерть дозволу ні в
кого не питає.

Бачив, як мама обіймала домовину.
А тато сльози у кулак ховав. Свічку За упокій поставте сину, який життя своє в бою віддав.

Не міг по-іншому.
Син офіцером був, першим пішов в країну захищати. Господь мої молитви не почув, Я поруч не була щоб врятувати.

З батьком, разом, в
тім пеклі воював.
В нашу перемогу вірив щиро. На коліна перед ворогом не став зрадою не зганьбив син честь мундира.

Справжню бойову він хватку мав. Переживав за кожного солдата.
Як справжній воїн він
він бою упав, мертвим побачив свого сина тато.

Господи він так життя любив, з дитячих літ не лінувався працювати.
По господарству все зробити вмів, бо в радість мами, крила свого тата.

Простий і добрий, сільське життя любив.
Навчався добре, друзів мав багато. Ніколи він у місто не хотів, найкращою була батьківська хата.

Дві вищі освіти син здобув, на військовій кафедрі навчався.
Вимогливий, рішучий мужній був, всього досягти він сам старався

За кордоном довго працював. В село вернувся, тут він хотів жити. Син стільки планів на майбутнє мав. Він мало жив — багато встиг зробити.

Не встиг нічого бо прийшла війна.
З татом пішли країну захищати. В наш дім прийшла біда страшна.
Горе велике сина поховати

Часом здається, то
був сон страшний. Пробудження якому бути має. Відкрий очі, поряд син живий, батько сміється і війни немає.

Стежка на цвинтар — для наш чорний шлях.
Не встиг для нас онуків залишити. Сестричка менша, щодня у сльозах, приносить на могилу брата квіти.

За днями дні, а ніби одна мить. Тебе вернути вже ніхто не може. Хто тебе знав, в усіх душа болить.
СЛАВА ТОБІ! І ВІЧНЕ ЦАРСТВО БОЖЕ!