ЖИТТЯМ СВОЇМ ВІН ІНШИХ ВРЯТУВАВ…
Кричала я:
— Відкрийте домовину.!
Може не син, хтось інший в ній лежить. Тарас живий! Не вірю що загинув.
Відкрийте, вас благаю, хоч на мить.

Капелан став біля мене на коліна. І лейтенант, ще зовсім юний, став.
— Нема Тараса, він в бою загинув,300 солдат від смерті врятував.

Не плачте, мамо і не нарікайте, що син єдиний в старість не провів. Слова останні;
— Мамі передайте, я її понад усе любив.

На цвинтарі весільний марш заграли.
Мій крик Господь почув на небесах. Не бачила як коровай ламали, бо домовину обіймала у сльозах.

Попали в засідку, орки
в кільце взяли.
Потрібно було рішення прийняти. Тарас кричав :
— До лісу відійшли
Це мій наказ!!! Я буду прикривати.

Лейтенанту залишитися не дав.
— Я тут один!
А ти повинен жити.
Відходили, капелан Господи благав, майора зберегти і сохранити.

Син вперто й довго ворога косив.
— Я зміг, всі відійшли і слава Богу.
Ворожий дрон як ворон прилетів й Денис побачив в небеса дорогу.

Вночі, під обстрілами
хлопці приповзли. Готова була їм руки цілувати, що тіло не покинули — знайшли, привезли в домовині поховати.

І Богу Дякую що в
сина є могила, а не лежить забутий десь
у полі.
Вже не живу- існую через силу, несу свій хрест важкий мама Героя

Єдиний син,
недавно ще казав:
— Закінчиться війна
я одружуся.
Мені онуків двоє обіцяв і запевняв;
— Живим я повернувся.

Забрав в могилу все; мрії і сміх. Ночі і дні думками біля тебе.
Героям навіки будеш для всіх для мене син який пішов на небо.

Посмертно нагороди і звання. Метал холодний руки обпікає. Читаю на хресті твоє ім’я, вдома мене ніхто вже не чекає.

Вже місця у річках
нема сльоза. Щодня
я СМС читаю.
— Мамо за сина дякуємо вам. Герой навіки, а Герої не вмирають!