6 трав­ня 2025 ро­ку «на щи­ті» до­до­му по­вер­нувся ко­ман­дир від­ді­лен­ня 3 стрі­лець­кої ро­ти 1 стрі­лець­ко­го ба­таль­йону штаб-сер­жант Пше­нич­ний Во­ло­ди­мир Ми­ко­лайович.

Во­ло­ди­мир Пше­нич­ний на­ро­див­ся 22 жов­тня 1983 ро­ку у міс­ті Ше­пе­тів­ка, у ро­ди­ні Оле­ни Мат­ві­їв­ни та Ми­ко­ли Іва­но­ви­ча. Був мо­лод­шою ди­ти­ною у ро­ди­ні — мав бра­та Оле­га та сес­тру На­та­лію. З ди­тинс­тва був спо­кій­ним, працьови­тим, роз­важли­вим — тим, на ко­го зав­жди мож­на пок­ласти­ся. Нав­чався у Ше­пе­тівсь­кій за­галь­но­ос­вітній шко­лі № 7. Піс­ля 9 кла­су всту­пив до Ше­пе­тівсь­ко­го про­фе­сій­но­го учи­ли­ща, де у 2002 ро­ці здо­був спе­ці­аль­ність слю­са­ря-елек­три­ка. Да­лі бу­ла стро­ко­ва служ­ба у Зброй­них си­лах Ук­ра­їни, яку про­хо­див в Оде­сі. Зго­дом про­дов­жив вій­сько­вий шлях: нав­чався на пра­пор­щи­ка у міс­ті Бо­го­ду­хів та по­вер­нувся на служ­бу до міс­це­вої вій­сько­вої час­ти­ни.

Піс­ля за­вер­шення служ­би у 2007 ро­ці Во­ло­ди­мир по­вер­нувся до ци­віль­но­го жит­тя й по­чав пра­цю­ва­ти на за­ліз­ни­ці — на ко­лій­но-ма­шин­ній стан­ції, спер­шу — зви­чай­ним ро­біт­ни­ком. Про­те зав­жди праг­нув біль­шо­го: роз­ви­ва­ти­ся, вдос­ко­на­лю­ва­ти­ся, йти впе­ред. То­му у 2012 ро­ці за­кін­чив нав­чання у Він­ниць­ко­му тран­спортно­му ко­лед­жі, здо­був­ши ви­щу ква­лі­фі­ка­цію. Зав­дя­ки здіб­ностям, працьови­тос­ті й від­по­ві­даль­нос­ті от­ри­мав під­ви­щен­ня — став бри­га­ди­ром, зго­дом — май­стром. Ко­ле­ги по­ва­жа­ли його як лю­ди­ну прин­ци­по­ву, спра­вед­ли­ву, з чіт­ки­ми жит­тє­ви­ми орі­єн­ти­ра­ми. Піз­ні­ше Во­ло­ди­мир пе­ре­вів­ся до Ки­єва, а зго­дом пра­цю­вав за кор­до­ном.

«Зав­жди шу­кав мож­ли­вос­ті за­без­пе­чи­ти ро­ди­ну й по­бу­ду­ва­ти кра­ще жит­тя та ро­бив це з гід­ністю й са­мо­від­да­чею. Його най­більшою цін­ністю зав­жди бу­ла сім’я. З дру­жи­ною Ок­са­ною їх по­єд­на­ла до­ля ще 18 ро­ків то­му. Це знайомс­тво ста­ло по­чат­ком міц­но­го й щи­ро­го со­юзу. Во­ни бу­ли ра­зом усе до­рос­ле жит­тя — прой­шли че­рез вип­ро­бу­ван­ня, ра­дість, буд­ні, пла­ни. У 2022 ро­ці в ро­ди­ні на­ро­див­ся син Да­ни­ло — сенс, гор­дість і най­більше нат­хнен­ня Во­ло­ди­ми­ра. Чо­ло­вік був справ­жнім гос­по­да­рем: ра­зом із ма­мою об­лашто­ву­вав бу­ди­нок піс­ля то­го, як ра­но пі­шов з жит­тя бать­ко. Влас­но­руч на­са­див сад, щеп­лю­вав де­ре­ва, дог­ля­дав за кож­ним ку­щем, кож­ною гі­лоч­кою», — роз­по­ві­да­ють у Ше­пе­тівсь­кій місь­кій ра­ді.

У Во­ло­ди­ми­ра бу­ла особ­ли­ва спіль­но­та дру­зів — по­над 20 ро­ків во­ни ре­гу­ляр­но від­ві­ду­ва­ли ба­ню — це бу­ла ці­ла тра­ди­ція, його «бан­на ро­ди­на», лю­ди, що зав­жди го­то­ві бу­ли прий­ти на до­по­мо­гу, під­три­ма­ти у склад­ну хви­ли­ну чи ра­зом по­ра­ді­ти пе­ре­мо­гам.

Во­ло­ди­мир ство­рю­вав за­ти­шок, під­три­му­вав, на­ди­хав. Вмі­ло пе­рет­во­рю­вав мрії на ре­аль­ність: ма­ши­на, со­ба­ка Гер­да, яку дре­су­вав і дбав про неї, як про чле­на ро­ди­ни. Зав­жди мав ме­ту й зав­жди до­ся­гав її. Усе, за що брав­ся, йому вда­ва­ло­ся — бо був лю­ди­ною ці­лес­пря­мо­ва­ною і над­зви­чай­но працьови­тою.

Ко­ли у 2022 ро­ці по­ча­лась пов­но­мас­штаб­на вій­на, Во­ло­ди­мир не че­кав — з пер­ших днів пі­шов доб­ро­воль­цем до вій­ськко­ма­ту. Про­хо­див служ­бу в од­ній із міс­це­вих вій­сько­вих час­тин.

Взим­ку 2025 ро­ку пе­ре­вів­ся до скла­ду 72-ї ок­ре­мої ме­ха­ні­зо­ва­ної бри­га­ди іме­ні Чор­них За­по­рож­ців — од­ні­єї з най­міц­ні­ших і най­від­важні­ших у скла­ді Зброй­них сил Ук­ра­їни. Прой­шов нав­чання на по­лі­го­ні в Жи­то­мирсь­кій об­ласті, піс­ля чо­го був від­прав­ле­ний на пе­ре­до­ву — на ви­ко­нан­ня бойових зав­дань.

«12 квіт­ня 2025 ро­ку Во­ло­ди­мир вос­таннє зв’язав­ся з дру­жи­ною, а з 13 квіт­ня зв’язок з ним обір­вався. Дру­жи­на по­ча­ла по­шу­ки: спер­шу ко­ман­ду­ван­ня по­ві­дом­ля­ло, що він на по­зи­ці­ях, зго­дом ро­ди­на от­ри­ма­ла офі­цій­не по­ві­дом­лення про зник­нення без­вісти. Піс­ля дзвін­ка ко­ман­ди­ру ста­ло ві­до­мо — Во­ло­ди­мир за­ги­нув. Це ста­ло­ся 25 квіт­ня 2025 ро­ку на До­нець­ко­му нап­рямку, під час мі­но­мет­но­го обс­трі­лу по­зи­цій во­ро­гом. У нього бу­ло ба­га­то пла­нів: ро­ди­на, дім, сад… Ще скіль­ки всього пот­рібно бу­ло роз­по­віс­ти си­но­ві, нав­чи­ти його лю­бо­ві до рід­но­го краю. Але він сві­до­мо об­рав свій шлях — шлях За­хис­ни­ка. Бо знав, що за спи­ною — ті, ко­го він лю­бить по­над усе», — до­да­ли в місь­кій ра­ді.

Во­ло­ди­мир за­ли­шить­ся у сер­цях тих, хто його знав, у вчин­ках, які на­ди­ха­ють. У си­но­ві, який зрос­та­ти­ме з прик­ла­дом справжнього чо­ло­ві­ка.