9 трав­ня Ше­пе­тівсь­ка гро­ма­да, схи­лив­ши го­ло­ви у скор­бо­ті і по­ша­ні, зус­трі­ча­ла по­лег­ло­го во­їна, чиє мо­ло­де жит­тя обір­ва­ло­ся у бо­роть­бі за сво­бо­ду Ук­ра­їни. «На щи­ті» до­до­му по­вер­нувся стар­ший стрі­лець­-опе­ра­тор ме­ха­ні­зо­ва­но­го від­ді­лен­ня ме­ха­ні­зо­ва­но­го взво­ду ме­ха­ні­зо­ва­ної ро­ти ме­ха­ні­зо­ва­но­го ба­таль­йону стар­ший сол­дат Іщен­ко Ан­дрій Іва­но­вич.

«До­ро­гий Ан­дрію, ми так на­ді­яли­ся і ві­ри­ли, що ти жи­вий. Ме­ні ви­па­ла в жит­ті ве­ли­ка честь зна­ти те­бе, справ­жній Во­їне Світ­ла «Че­ге­ва­ре». Ти — прик­лад бе­зу­мов­ної лю­бо­ві і тур­бо­ти про лю­дей, поб­ра­ти­мів, ді­тей, тва­рин. Ти- прик­лад бе­зу­мов­но­го пат­рі­отиз­му і лю­бо­ві до Ук­ра­їни. Твої ос­танні сло­ва пос­тій­но зву­чать у ме­не в го­ло­ві: «По­обі­цяй­те, що ви втри­ма­єте Ук­ра­їну». Я знаю, що ти і на не­бі ор­га­ні­зу­єш ле­гі­он Ан­ге­лів і бу­деш до­по­ма­га­ти виз­во­ля­ти на­шу зем­лю. Пи­ша­юся то­бою, дру­же. Ти — цвіт на­ції. Оси­ро­ті­ли ми, оси­ро­ті­ла Ук­ра­їна…», — пи­ше Рус­ла­на Ре­бе­кев­ша-Дем’янен­ко.

Ан­дрій і не міг бу­ти ін­шим, то­му що на­ро­див­ся 24 сер­пня 1991 ро­ку, ко­ли Ук­ра­їна здо­бу­ла Не­за­леж­ність.
Цей день став особ­ли­вим для на­шої дер­жа­ви та для ро­ди­ни Іщен­ків На­та­лії Ми­хай­лів­ни та Іва­на Ми­ко­лайови­ча. З по­явою Ан­дрія в їхньому жит­ті роз­по­ча­лась іс­то­рія ве­ли­кої лю­бо­ві, від­да­нос­ті й си­ли. Ди­тинс­тво та юність юна­ка ми­ну­ли в міс­ті Ше­пе­тів­ка. Він ріс доб­рим, щи­рим, не­по­си­дю­чим хлоп­цем, стар­шим бра­том для улюб­ле­но­го мо­лод­шо­го Мак­си­ма.

Сер­це Ан­дрія на­ле­жа­ло се­лу Ко­ха­нів­ка, де жи­ла його рід­ня. Він час­то на­зи­вав це міс­це «ра­єм на зем­лі»: ти­ша, ста­вок, ри­бо­лов­ля, теп­ло рід­ної ха­ти та дух ук­ра­їнсь­кої зем­лі — це все бу­ло для нього дже­ре­лом си­ли й нат­хнен­ня. Са­ме ту­ди він зав­жди праг­нув по­вер­ну­ти­ся.

Нав­чався Ан­дрій у за­галь­но­ос­вітній шко­лі № 2 міс­та Ше­пе­тів­ки. Ще змал­ку він був працьови­тим і від­по­ві­даль­ним. З 13 ро­ків бать­ко по­чав бра­ти си­на з со­бою на ро­бо­ту, нав­ча­ючи його ре­мес­лу елек­тро­га­зоз­ва­рю­валь­ни­ка. Ан­дрій ви­явив ве­ли­ку ці­ка­вість до про­фе­сії й твер­до ви­рі­шив іти бать­ко­вим шля­хом. Піс­ля шко­ли всту­пив до Ше­пе­тівсь­ко­го про­фе­сій­но­го учи­ли­ща, де здо­був спе­ці­аль­ність зва­рю­валь­ни­ка. Піс­ля нав­чання прой­шов стро­ко­ву служ­бу у внут­рішніх вій­ськах на До­неч­чи­ні. Вже під час ар­мій­ської служ­би він глиб­ше ус­ві­до­мив, нас­кіль­ки заг­розли­вою є при­сут­ність ро­сій­сько­го впли­ву в Ук­ра­їні, і ця дум­ка на­зав­жди за­кар­бу­ва­ла­ся у його сві­до­мос­ті. По­вер­нувшись до ци­віль­но­го жит­тя, Ан­дрій пра­цю­вав на за­ліз­ни­ці, а зго­дом — за кор­до­ном, де його ви­со­ко ці­ну­ва­ли як фа­хів­ця. Про­те сер­це його зав­жди за­ли­ша­лось на Бать­ків­щи­ні.

«З по­чат­ком пов­но­мас­штаб­но­го втор­гнен­ня ро­сії Ан­дрій не міг за­ли­ша­тись ос­то­ронь. Спер­шу до­по­ма­гав ук­ра­їн­цям, які ря­ту­ва­лись від вій­ни, а зго­дом прий­няв для се­бе од­не, без­ком­про­міс­не рі­шен­ня — по­вер­ну­ти­ся й ста­ти на за­хист рід­ної зем­лі. Од­ра­зу піс­ля при­їз­ду він звер­нувся до вій­ськко­ма­ту та був нап­равле­ний на під­го­тов­ку в міс­то Дуб­но. Са­ме там до­ля по­да­ру­ва­ла йому зус­тріч з сво­їм ко­хан­ням — На­ді­єю, яка зго­дом ста­ла вір­ною дру­жи­ною. Їх­ній шлюб від­бувся 23 лип­ня 2024 ро­ку на Ми­ко­ла­їв­щи­ні — прос­то бі­ля лі­нії фрон­ту, в умо­вах вій­ни, але з ве­ли­ким світ­лом у сер­цях. Ан­дрій був ро­ман­ти­ком. Його ко­ха­на На­дія на­зав­жди за­пам’ятає мо­мент, ко­ли він ос­відчив­ся, а ма­ма ні­ко­ли не за­бу­де бу­кет з кві­тів, зір­ва­них у са­ду бра­та. Він мрі­яв про щас­ли­ву сім’ю, про ді­тей, яких так хо­тів ви­хо­ва­ти в лю­бо­ві до рід­ної зем­лі. Обож­ню­вав свою пох­ресни­цю Со­фій­ку — зав­жди зна­хо­див для неї по­да­ру­нок, доб­рі сло­ва й обій­ми, але во­рог зруй­ну­вав всі пла­ни», — роз­по­ві­ли у Ше­пе­тівсь­кій місь­кій ра­ді.

Ан­дрій слу­жив у ла­вах 34-ї ок­ре­мої бри­га­ди. З по­чат­ку ви­ко­ну­вав зав­дання в Оде­сі — зай­мав­ся ви­яв­ленням ди­вер­сій­них груп. Зго­дом, у скла­ді 23-ї ме­ха­ні­зо­ва­ної бри­га­ди, брав участь у бойових ді­ях у най­га­ря­чі­ших точ­ках: Бах­мут, Хер­сон, Ми­ко­ла­їв­щи­на. Він був не ли­ше во­їном, а й лю­ди­ною ве­ли­кої ду­ші. Тур­бу­вав­ся про поб­ра­ти­мів, під­три­му­вав зв’язок з во­лон­те­ра­ми, до­по­ма­гав міс­це­вим меш­канцям, зав­жди зна­хо­див сло­ва під­трим­ки для тих, хто по­руч. Його гас­лом бу­ли сло­ва: «Во­ля або смерть», а поб­ра­ти­ми зна­ли його під по­зив­ним «Че­ге­ва­ра», який во­їн от­ри­мав за нез­ламний ха­рак­тер, прин­ци­по­вість і від­да­ність.

Зі слів бра­та Сер­гія:

«Си­ла ду­ху, нез­ламність Ан­дрія від­чу­ва­лась у всьому — в то­му, як го­во­рив, як ді­яв. Він зав­жди за­ли­шав­ся вір­ним со­бі, сво­їм пе­ре­ко­нан­ням і Ук­ра­їні. Був ду­же твер­дим у пог­ля­дах — ні вій­на, ні жит­тє­ві труд­но­щі не зла­ма­ли його. У ньому жи­ла якась особ­ли­ва внут­рішня си­ла — спо­кій­на, на­дій­на. Са­ме та­ким він за­ли­шить­ся у мо­їй пам’яті».

На день на­род­ження поб­ра­ти­ми зро­би­ли Ан­дрію особ­ли­вий по­да­ру­нок — вір­но­го дру­га, вів­чарку, на ім’я Ганс. Це не прос­то пес — це був бойовий то­ва­риш, час­тинка ти­лу й теп­ла по­се­ред фрон­то­вих буд­нів. Ганс швид­ко став не­від­діль­ною час­ти­ною вій­сько­вої ро­ди­ни Ан­дрія.

Та хо­лод­но­го лис­то­па­да 2024 ро­ку Ан­дрій не по­вер­нувся з бойово­го зав­дання. Це ста­ло по­чат­ком три­вож­но­го мов­чання, бо­ліс­но­го очі­ку­ван­ня і дов­гих днів, у які ро­ди­на й поб­ра­ти­ми че­ка­ли бо­дай яки­хось но­вин. Мов­чки че­кав і Ганс. Пес, який звик бу­ти по­руч, не ро­зу­мів, чо­му две­рі не від­чи­ня­ють­ся, чо­му знайомий го­лос не кли­че його на зав­дання. Во­лон­те­ри, які зна­ли про зв’язок між Ан­дрі­єм і його со­ба­кою, пе­ре­да­ли Ган­са ро­ди­ні. І від­то­ді він за­ли­шив­ся з ни­ми — мов­чазним свід­ком бо­лю і на­дії. Ганс став час­ти­ною ро­ди­ни: що­ра­зу ра­зом із най­рід­ні­ши­ми він ви­хо­див на ак­ції за по­вер­нення зник­лих без­вісти та по­ло­не­них. Фо­то з над­пи­сом «По­вер­ніть ме­ні гос­по­да­ря» об­ле­ті­ло всі со­ці­аль­ні ме­ре­жі. При­сут­ність чо­ти­ри­ла­по­го дру­га по­руч бу­ло ти­хою, але не­по­хит­ною ві­рою в те, що Ан­дрій ще по­вер­неть­ся, що две­рі зно­ву від­чи­нять­ся. Та ди­ва не ста­ло­ся…

Жит­тя мужнього во­їна вір­но­го си­на сво­єї кра­їни обір­ва­ло­ся 6 лис­то­па­да 2024 ро­ку на До­нець­ко­му нап­рямку. Іщен­ко Ан­дрій Іва­но­вич, стар­ший сол­дат Зброй­них сил Ук­ра­їни, за осо­бис­ту муж­ність, ви­яв­ле­ну у за­хис­ті дер­жавно­го су­ве­ре­ні­те­ту та те­ри­то­рі­аль­ної ці­ліс­ності Ук­ра­їни, а та­кож за са­мо­від­да­не ви­ко­нан­ня вій­сько­во­го обов’яз­ку був не­од­но­ра­зо­во від­зна­че­ний ко­ман­ду­ван­ням ЗСУ.

Ок­ре­мим за­по­ві­том Ан­дрія бу­ло — по­хо­ва­ти його в Ко­ха­нів­ці. Там, де він ріс, де ди­хав на пов­ні гру­ди, де від­чу­вав се­бе най­щас­ли­ві­шим. На тій зем­лі, яку він лю­бив по­над усе. І сьогод­ні во­на обій­ме сво­го си­на-Ге­роя віч­ним спо­ко­єм. Ан­дрій — це у­особ­лення муж­ності, вір­ності, щи­рос­ті. Його жит­тє­вий шлях — сим­вол справжньої лю­бо­ві до рід­ної зем­лі. Він на­ро­див­ся ра­зом з Не­за­леж­ною Ук­ра­їною і пок­лав жит­тя за її сво­бо­ду.

У роз­кві­ті сил, спов­не­ний мрій та пла­нів, наш зем­ляк сто­яв пліч-о-пліч із поб­ра­ти­ма­ми, аби ми мог­ли жи­ти під мир­ним не­бом, аби Ук­ра­їна ма­ла зав­траш­ній день.

Ге­рої не вми­ра­ють!

Сла­ва Ук­ра­їні!