МАМО ,НЕ ДАЙ ЗАБУТИ ПРО МЕНЕ
Мама не плач.
І ворогів не проклинай.
Господь на небі всіх буде судити.
Кати у пекло йдуть,
Герої — в рай.
Але ти знаєш, так хотілось жити.

Бігти босоніж вранці
по росі.
В новенькій вишиванці йти до храму.
Ми Божі ангели тепер
усі. Матусю, не купай мене сльозами.

Мені тут добре, рана
не болить. Пташки співають і війни немає. Душа ,щоночі, в сни
твої летить, а вранці повертаєшся до раю.

Першим пішов.
Брат менший воював. По-іншому не міг, благословила.
— Хто як не я! — тоді мені сказав.
Сину, пробач мене. Не зупинила.

Всі іспити ти здав у полк Азов. Відважний, мужній, цінували побратими. Дорогами війни ти вперто йшов.
Я поруч йшла молитвами своїми.

Нічого не просив не нарікав. Бо сам собі вибрав таку дорогу.
— Все про війну вам розповім! — казав.
Коли здобудемо волю
й Перемогу.

На повну віддавався
на війні. Був з тих, які
не звикли відступати.
Вернувся з-за кордону
в перші дні бо треба Україну захищати.

Ворожий дрон. Почула:
— Сашка вбили!!!
Сонце погасло, не хотілось жити.
Побратими несли до могили і тисячі людей кидали квіти.

Лишилась наречена у сльозах. Він так дітей хотів, сім’ю створити.
Ми з сином зустрічаємося в снах.
— Матусю, мамо, так хотілось жити!!!

Він сонечком у мене підростав. Сама
синочків до двох своїх ростила. Сашко з дитинства добре серце мав, моя надія на майбутнє, крила.

В храмі священику допомагав. Віри в Бога, кривди не вмів робити.
Ніколи не нарікав, не проклинав. І мене вчив такого не робити.

В школі відмінником
з усіх предметів був. Відповідальний і завжди старався. Допомагав усім кожного чув, але найбільше в комп’ютерах розбирався.

Після школи освіту здобував. Мріям на ноги стати, відслужити,
На майбутнє багато планів мав. Небагато а щасливо хотів жити.

Ніколи він грошей не цінував. Як просять
то останні міг віддати.
— Гроші — то папірці.
Завжди казав.
В людини душу треба цінувати.

Війна спинила крил його політ. Досі не вірю що його немає. І номера немає на той світ. Не відпустила, плачу і чекаю.

Брат сам не свій, як Сашка поховали. Помсти вогонь в очах
і говорить. Ми всі надіялись, живим його чекали. Тепер на цвинтарі, під прапором лежить

Минає час, як син навік спочив. Хоч кажуть, що Герої не вмирають.
По совісті він воював і жив. Побратими досі пам’ятають..

Братик менший ходить на могилу. Не можу стримати я біль і плач..
Тепер, живу, здається через силу. А син приходить в сни.
— Мамо, не плач.