ВІН ОБІЦЯВ ВЕРНУТИСЯ ЖИВИМ…
— Я на позицію!
За тиждень повернуся!
Так впевнено син говорив.
— Не вперше йду… І смерті
не боюся…
Тиждень минув… Не подзвонив…

До крові телефон рука тримала.
Кожен перебирала в пам’яті момент.
І набирала… Знову набирала.
Мій син мовчав… Відсутній абонент…

Голос чужий, ножем у спину
День чорним став моїм житті.
— Тримайтеся! Ваш син загинув.
Літнього дня вернувся на щиті…

Плакали дзвони, на дорозі квіти.
Вітер хоругвами до неба тріпотів.
Душа кричала:
— Як без сина жити!
З портрета погляд:
— Мама… Я не хотів!

Не чула, як мені казали.
Що син відважний, першим рвався в бій.
На коліна побратими стали.
Салют прощальний… Крик…
— Синочку мій!

Ворожий обстріл… Але син тримався.
Собою побратимів закривав.
Зброя в руках, в полон не здався…
Про що він думав, коли помирав…

Не скаже, чи боліла рана.
Як Бог його на небесах зустрів…
На небо в тридцять років рано.
— Я щасливчик! — часто говорив..

В землі лежить, ще 40 днів немає.
Дзвони затихли… Салют відгримів.
Чекаю в снах, його немає.
Син стільки встигнути хотів.

Душа моя з ним в домовині.
СМС старі читаю.
Не випросила долі я дитині.
Не повернути його з раю.

Дивлюся в небо, може мене бачити.
Цілую фото — думаю, відчує.
Прийду на цвинтар — плачу.
Вірю — синочок чує…

До серця фото прикладаю.
Свічка горить За упокій.
До кроків прислухаюся…
Не має… Тільки у спогадах живий…

Хліб спечу — окраєць на могилу…
Яблук принесу — їх син любив.
За що мою дитину вбили.
Він захистити нас з вами хотів…

Закрию очі, чую голос твій. Твої світлини всі вмила сльозами.
— Не плачте, мамо.
Я живий. Ось Ангелом стою пору, із вами.

Іду на цвинтар, там чекаєш
ти. Блукаю,
ніби тінь поміж хрестами.
Якби не ті,
з Московії кати, щасливим був би зараз, поруч з нами…