НЕ ВІРЮ, ЩО СИНА НЕ МАЄ
Домовина
Квіти. Коровай
Люди в чорному, всі сльози витирають.
— Чому мій син, у 20 літ йде в рай. Ви ж говорили що Герої не вмирають!!!

Вогнем згорів, лиш кісточки знайшли.
Як жити з болем тим, тепер, не знаю.
Закриту домовину привезли, її, ніби синочка, обіймаю.

Сумне весілля, гіркій коровай. Дружки, в чорних хустках, прийшли до тебе.
— Сину, одну мене не залишай, Бога проси, щоб маму взяв на небо.

Весільний марш на цвинтарі заграли.
Гімн, салют, гідно у вічність провели.
Я так кричала, Боже
так кричала, в могилу падала, та люди не дали

Вдома, тепер, печаль, журба і сина речі. Ще аромат його зберігся там. Я так хочу обійняти плечі, очі побачити, почути знову:
— Мам!

Книги які не встиг він дочитати, м’яч — яким футбол недавно грав.
Я не хотіла сина відпускати, а він за мить такий дорослий став.

Думками, там, була
завжди з тобою.
— Тут не стріляють! — мамі говорив.
Голос чужий:
— Загинув син Героєм.
у бойовій машині він згорів.

Далі коридор живий і квіти. Що відчувала,
тоді краще не питай. Домовина прапором накрита із чорними стрічками коровай.

Живу на цвинтарі,
бо вдома серце рветься. Не знаю де подіти смуток свій
Хрест чорний, на портреті син сміється. Щодня чекає мама, рідний мій.