《МІЙ БІЛЬ НА ВСЕ ЖИТТЯ》
Наснися, сину.
Як колись — живий.
Смійся і називай мене матуся… Вже сорок
днів, твій телефон німий, я в ту реальність вірити боюся.

До храму йду, молюсь
За Упокій. Тепер, живу, здається через силу..
Під прапором спочив єдиний мій, а я приношу квіти на могилу.

— Привіт, синочку.
Тільки не мовчи.
Вітром озвись, або заплач дощами. Журавликом у небі закричи.
Сніжинкою впади
на руки мами.

Вже сорок днів, як
душа птахом стала.
До Господа під хмарами летить. Сина єдиного в мене війна забрала..
Моє майбутнє у землі лежить…

Вже сорок днів.
Не можу відпустити.
Сама зростила, був в мене один. Мріяла старість поруч з ним зустріти.. Та не збулося — Ангелом став син…

Для донечки живеш
ти на хмаринці і зірочкою світиш з висоти. Купуємо ми їй самі гостинці і кажем, передав із неба ти…

Був сенс життя мені.
В школі добре навчався. Старанний
і багато друзів мав. Спорт любив, і карате займався.
Що не просила — все допомагав…

Здобув освіту
Син сім’ю створив.
Доню Бог дав, було
для кого жити.
Він стільки планів,
мрій на життя мав,
хотіла старість поруч
з ним зустріти…

Війна…
Просила:
— Синку мій, не йди.
Війна життя жорстоко забирає.
Пішов — нас рятувати
від біди. Не знала, що востаннє обіймаю.

Британія.
Вернувся лейтенант.
Він за бійців своїх
стояв горою.
Захищав, оберігав солдат. Радів, коли
живі вертались з бою.

Загинув, як побратима рятував. Пораненого права не мав лишити.
Вже сорок днів, як Ангелом син став. Він так життя любив і хотів жити.

З дня, як загинув, зупинився час.
Я дихати, буває, забуваю. Частину серця відібрали в нас. Сина душа у небо відлітає.

В храмі свічки
горять За упокій..
Друзі сумують, а діти чекають. Для мене ти завжди, сину, живий.
Бо ти Герой! Герої не вмирають!..