《 МИНАЮТЬ ДНІ БІЛЯ МОГИЛИ》
— Мамо, на могилу
яблук принесіть.
Окраєць хліба, щоб гарячий, з печі.
Голубко, ви за мною
не тужіть і не чекайте
з неба кожен вечір…

Мама Героя — скроні сивий дим. Очі сумні, ніби осіннє небо.
Щодня молюся іменем твоїм і ніби тінь, на цвинтар йду до тебе…

Слава твоя болем в душі пече. Лежить під жовто — синіми вінками.
Чорною хусткою спадає на плече й до тебе в Божий рай летить думками.

Минає час, а я твої сорочки, немов дитятко пригортаю до грудей.
Прошу щодня:
— Наснись мені синочку!
Й шукаю твої очі між людей…

З тобою розмовляю до світлини. На ній живий ще і веселий ти.
— Молюся і благаю тебе, сину, журавликом додому прилети…

Мій старший син.
Вас трьох сама ростила. Рано господарем ти в нашому домі став.
Для мами помічник, надія крила. Ще сам дитина, а вже менших доглядав.

Бачив, що важко нам самим, без тата.
Мав добре серденько, мене жалів.
Роботу чоловічу хотів знати, на місці син ніколи не сидів.

Старанний в школі,
мав багато, футболка ганяти, рибалку любив.
Підріс, лад на городі умів дати: дрова рубав, траву вранці косив.

Була одна я — жили ми небагато. Ніколи не вимагав нічого ти. Швидше хотів на ноги стати, щоб мені й меншим допомогти.

Училище закінчив, відслужив. Одружився став хороший тато.
Завжди по совісті, по правді жив. Планів мрій в тебе було багато.

Війна прийшла. Кривавий в неї слід .
Не плакав, не просився, не ховався. Мав 20 літ
і рвався він Схід за чужі плечі від повістки не ховався..

Ішов туди не ради нагород. Не прагнув орденів собі і слави .
За Україну і за свій народ, що в мирній ми
усі жили державі…

Завжди дзвонив.
За мене переживав.
А я в молитві Господа просила. Щоб швидше вже вже той час настав і я живим сина з війни зустріла…

Він, як Герой загинув,
на війні.У пеклі тім, сина вогнем накрило.
Той день навіки чорним став мені, голос чужий сказав:
— Данила вбили.

Холодні руки, де від зброї мозолі.
Хотілося до віку цілувати.
Мало доріг пройшов
ти на землі, рано тобі
у вічність відлітати…

А ті, хто заховав своїх синів, взялись мене
за спиною судити.
— Чого не стала, на порозі, перед ним?!
Як можна на смерть
сина відпустити?!

Минає час, вмиваюся слізьми. Для мене сонця в небесах не має.
Мій син став Ангелом,
з небес крильми солдат, в бою, від кулі захищає.

Закрию очі, чую голос твій. Твої світлини всі вмила сльозами.
— Не плачте, мамо.
Я живий. Ось Ангелом стою пору, із вами.

Загинув син.
І я померла з ним.
Душа не витримала того болю втрати. Великий світ для мене став чужим. Я не жива, а Бог забув забрати..

Іду на цвинтар, там чекаєш ти. Блукаю,
ніби тінь поміж хрестами. Якби не ті,
з Московії кати, щасливим був би
зараз, поруч з нами…