《ПАМ’ЯТАЙТЕ НАШОГО ГЕРОЯ》
Журавлі курличуть:
— Мамо! Мам!
То сини у вічність відлітають.
Серцем відчуваю що
мій там.
Небеса найкращих забирають.

Осінь дощем плаче, я сльозами.
Тіні смутку ходять біля хати.
Ти завжди живий будеш для мами.
Все життя тебе буду чекати.

Рік минає, тільки біль все більший.
І ніяк не можу відпустити.
Знову до тебе йду на кладовище.
Поки жива, туди буду ходити.

Сам пішов, я не могла спинити. Та хіба слова такі були. Вільна доша
не може в рабстві жити.
Першими, тоді найкращі йшли.

Він бачив пекло не раз на нулю.
Побратимам закривав там очі.
Гнів переповнював душу твою.
— До Перемоги я дожити хочу!!!

Не плакав! Не просив! Не нарікав. За спини побратимів не ховався
— В мене все добре!
Так завжди казав. Дивитись смерті в очі не боявся.

Напевно, Бог не чув мої молитви. Або вони були такі безсилі.
Вбили! Не повернувся син з битви.
Вже рік не в’януть квіти на могилі.

У Вербовому, навік душа твоя.
Перед очима чорна домовина.
Сивий батько, чорній хустці я .
Війна забрала найдорожче — сина.

Бог один бачив, як життя любив.
Небагато, а щасливо хотів жити.
Батькам допомогти завжди хотіла.
Веселий, жвавий був,
як усі діти.

Школа, рибалка, друзів мав багато. З братом були не розлий вода.
Життя таке, ніхто не може знати коли у його дім прийде біда.

В селі його всі люди поважали. Порадити і зрозуміти вмію. З армії прийшов — старостою обрали. Справедливість найбільше любив.

Мріяв, як всі син, про сім’ю родину. Тепер немає, а душа болить.
Життя віддав за рідну Україну, під прапором
на цвинтарі лежить.

На могилі завжди живі квіти. Друзі приходять щоб його згадати. Не встиг батькам онуків залишити. Написала війна йому смерті дату.

Минає рік, час не лікує болю. Немає спокою мені і забуття. Щодня питаю в Господа і долю, за який гріх мій син пішов з життя…

Грошима втрату цю не оцінити. Не виплачу, повік, її в сльозах. Пробач, синочку, я лишилась жити, а ти
у Царстві Божім, в небесах …