ЯБЛУК НА МОГИЛУ ПРИНЕСІТЬ…
Наснився сон.
Заходить син до хати.
Сумний, води з криниці попросив.
— Картоплю будеш вже сама копати.
Загинув я, хоч жити так хотів.

І посміхнувся, якось через силу.
— Не плачте.- нам сказав усім.
Яблук червоних принесете на могилу,
з отої яблуньки, що посадив малим.

Сонце зійшло.
Дивлюся на світлину.
Ховаю у рукав гірку сльозу.
— Важко мені, та я не плачу сину, і яблук на могилу принесу.

Час не лікує, досі чую:
— Вбили!
На цьому слові зупинилося життя. Закрию очі, бачу домовину, в якій лежить мій син, моє дитя.

Перший пішов країну захищати.
Син був в АТО військову
справу знав.
Зброю не боявся в
руках тримати.
— Маліться і чекайте
— нам казав.

Було по-всякому, та він не нарікав. Нічого не просив лиш посміхався.
— Мамо, все добре. — так мені казав, за спини побратимів не ховався.

Відважний ,мужній
про війну не говорив.
Гарячі точки, на нулю ,та не боявся.
Швидше Перемоги син хотів. Не дожив і ангелом піднявся.

Минає рік на цвинтарі вдова, в чорній хустині, хоче ще дитина.
Я не розумію чи жива .
З того дня, як поховала сина.

Без тата, господарем підростав. Все хотів бачити, всього навчитись, знати.
Руки золоті з дитинства мав не лінувався мені допомагати.

Спорт любив, багато друзів мав, в компанії він настрій міг підняти.
Господарстві всю роботу знав мене жалів, старався обійняти.

Дорослим став трудився працював.
Заробити мріяв, на ноги стати.
Рано зброю руки взяв пішов в АТО країну захищати.

Далі перший дорогами війни. Встиг одружитися і татом хотів стати. Живим не повернувся із війни.
Минає рік продовжую чекати.

Може мені наснився сон страшний.
Люди в чорному вінки сльози і квіти.
А мій синочок є живий далеко і не може подзвонити.

Я не живу життя, вже рік не миле. Хоч знаю що потрібно вчитись жити. Іду як тінь до сина на могилу, сльозами поливаю йому квіти.

За який гріх дитя пережила. До віку тепер жити з болем втрати.
— Сину, Пробач мама життя дала, а не змогла від смерті врятувати.