СИНА У МЕНЕ КУРСЬК ЗАБРАВ…
Впала на чорну домовину.
Голосила й Курськ той проклинала..
— Куди ти йдеш від мене,
сину.
Стояла поруч смерть і реготала..

Не для війни мама зростила.
Як мало щастя дав Господь відчути.
Лишись спогади, світлини і могила…
Не воскресити вже тебе… Не повернути…

Пам’ятаю, сину!
Пам’ятаю!
Як ти повістку у руках тримав.
Серце кричало:
— Я не відпускаю!
Ти мене востаннє обіймав.

В Курськ, командиром послали.
Доля чужих дітей нікого не болить.
Керувати взводом наказали,
в тому пеклі де земля горить…

Не пізнавала… Мужній і відважний..
Багато бачив… З смертю
був на ти.
Воїн — командир, рішучий, справжній… Просила… Плакала… Живим з війни прийти..

Я бачила його втомлені очі.
В них була війна… Відсутній страх..
Тепер, я їх шукаю серед ночі, серед вічності, далеко у зірках.

На чужій землі життя
віддав.
Де краплі крові впали — ростуть квіти…
Ніхто не подзвонив і не сказав. Принесли похоронку «син убитий».

До кого йти! Де правду
ту шукати..
Вже не один оббила як поріг.
Сина послали в пекло помирати.
Він досвіду набратися не встиг.

У спогадах моїх живий
до віку.
Людей, життя, рідних своїх любив.
Дідусь виховав справжнім чоловіком, роботи не боятися навчив…

Він був моя опора… Мої крила.
Долі щасливої йому бажала.
Зустріти старість поруч
з ним хотіла…
Війна в мене сенс життя забрала.

Як жити, люди! Як без сина жити. Ніколи вже»мамуля» не почую.
Іду на цвинтар з ним поговорити. Я знаю, син чекає мене й чує.

Візьму світлину;
— Сину мій, де ти?!
Листів немає і дзвіночка
з раю.
Лелекою додому прилети. Сумую за тобою і чекаю… Чекаю…