Я свою Таню виховувала чесною та доброю дитиною. Здавалось, такою вона й виросла. Гарно вчилась, освіту здобула, стала працювати медсестрою. А тоді познайомилась з Андрієм. Хлопець дуже хороший, щирий. Зіграли ми весілля. Фінансово молодим допомогла сваха, вона вже давно в Німеччині працювала. Згодом ще й квартиру купила їм двокімнатну. 

Народилась в Тані донечка. Жили молоді дуже добре, я натішитись не могла. А тоді війна почалась. І якось відразу донька заявила:

– Будемо ми до Німеччини їхати! 

 – Але нащо? У нас тут відносно безпечно. Франківщина все ж.

– Ти не розумієш, це наш шанс. Там допомагають і свекруха підтримає.

 – А Андрій?

 – Приїде, коли зможе.

Як я не вмовляла доньку не їхати – вона не послухала. Минув місяць після їхнього від’їзду та Андрія мобілізували. Я думала, що донька картається через це, та Таня дзвонила весела, вихвалялась, як їй там добре. Мовляв, і квартиру дали і гроші вона має.

Так минуло кілька років. Онука вже німецькою там говорить. А днями мені подзвонила сваха і заявила:

 – Ну й безсоромну ви доньку виростили!

 – Чого це?

 – Мій Андрійко там воює, а вона тут кавалера знайшла і крутить з ним. Ще й росіянин він.

 – Як знайшла? Де?

 – Він багатій, бізнесмен. От вона й повелася. Вже разом живуть. Я онуку навіть не бачу.

Я не могла в це повірити. Подзвонила Тані відразу. А вона ще й образилась.

 – Мамо, ти що мені щастя не бажаєш. Нікіта – прекрасний чоловік, з ним я, як за стіною!

 – Але ж він ще й росіянин. І Андрій такий в тебе хороший!

 – Бути хорошим замало! Та не знати, коли ця війна закінчиться. 

 – То ти розлучишся?

 – Поки ні, нащо поспішати. А там побачимо.

Дуже мене вразила дитина моя. Не знаю, як із цим жити. Та боюсь, що якщо буду з нею сперечатись – то втрачу її взагалі. Порадьте, як бути в такій ситуації? Що робити?

IrynaS