СИНОЧКУ, Я ТЕБЕ ВІТАЮ
На цвинтар, ніби не жива.
Сльози в очах… В долоні квіти.
Сину, сьогодні, двадцять два.
Він не біжить мене зустріти.

Холодний камінь… Рідні очі.
Під хрестом моя дитина.
— Мамо, я так жити хочу.
Крізь вічністю чую голос сина.

— Вітаю! — впала на могилу.
Що ближче до синочка бути.
— Тримайтеся! Сергія вбили.
Той день до віку не забути…

Мав вісімнадцять літ,
рвався у бій.
Хотів орду ненависну спинити.
Я плакала:
— Не йди, синочку мій.
Ти молодий тобі ще треба жити.

Три роки на війні, забув про страх.
Виносив побратимів з поля бою.
Я щодня молилась у сльозах.
— Господи, закрий сина з собою!

Мій воїн, мій сержант, мій син.
Наполегливий, рішучий, пертий.
Було йому всього двадцять один.
Трьох побратимів врятував від смерті…

Вони живі… Мій син лежав
в труні.
Холодні руки досі пам’ятаю.
Люди, скажіть мені.
Де та дорога що веде до раю?

Сьогодні, мало бути двадцять два.
Десь в небесах, Господь
його вітає.
Я стою на цвинтарі одна.
Синочка з Днем народження вітаю…

Чорна гостина впала на траву.
Син з неба бачить, серцем відчуваю…
Не знала що його переживу.
Щодня повільно й тихо помираю..

Мій воїн! Мій Герой! Відважний син.
Не таку долю для тебе просила.
Тобі, завжди буде 21.
З тобою я себе похоронила