В ДОМОВИНІ З ПОЛОНУ…
— Безвісти зник…
Дзвінок, як ніж у спину.
Командир сказав чекати.
Пропав — ще не загинув.
Мертвим не бачили… Буду шукати…

ДНК здала — так треба.
Час зупинився…
Телефон німий.
Молилась Богу і дивилась в небо.
— Дай знати, що мій син живий.

Господь почув…
Документ тримала у долоні.
Душа кричала:
— Живий Тарас!
Він зараз у ворожому полоні.
Як буде обмін, повідомлять нас..

Сіла йому сорочку вишивати.
Зима минула… Весна
і знову осінь.
Мама не втомилася чекати… Тільки звістки жодної досі…

Номер чужий… Дзвінок… Зраділа…
Нарешті довгожданний час.
— Приїдьте опізнати тіло.
Ваш син Гоцул Тарас?!

Вона не їхала — летіла.
Збирало у дорогу все село.
Їй показали сина тіло.
На нім живого місця не було.

— Запалення легень! — їй так сказали.
Не дозволили відкрити домовини.
— Не правда! — у сльозах кричала.
Пальців немає, скрізь синці в дитини…

— Рана на потилиці і кров…
Її не чули і мовчали.
» В росії, від запалення помер»
У довідці так написали…

Поховала єдиного сина.
Двадцять три роки мав.
Пам’ятник поставити хотіла.
Копійки їй ніхто не дав.

— Помер.. А треба, щоб
» загинув». Не вказано, що катували…
Кати життя забрали в сина, а бюрократи матір добивали.

Вона більше нікуди не ходила.
Чорну хустину одягла і працювала…
Пам’ятник Тарасові хотіла, по копійці на ньому на нього складала…

Номер незнайомий подзвонив.
Телефон тремтів долоні.
Хлопчина говорив, що він з Тарасом був в полоні.

Там, українською синочок розмовляв. Не став перед катами на коліна.
Слова останні які він сказав:
— Я помираю, щоб не вмерла Україна…

Пам’ятник на горбку стоїть
Найкращий поставила сину.
В могилі патріот лежить, який життя віддав за Україну.