ВІН ЗАГИНУВ В ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВІЙНИ…
Він загинув в перший день війни…
В операційній, на столі, лежали, Сашко майор і Діма лейтенант. Два командири молодими помирали й дороги хлопцям не було назад.
Майор останні сили встиг зібрати. Кров’ю стікав, але давав наказ.
— Дмітрій, не маєш права помирати!
Наказую, живи за усіх нас!!!

Слова останні. Далі, темінь ночі. Це був кінець дороги на землі.
Лиш свічкою горіли мами очі, душу забрали білі журавлі.
Були вже за спиною білі крила. Безмежна вічність. Зупинився час. Два Ангели до Господа летіли.
— Пробач, майор. Не виконав наказ…

Мама не вірить. Плаче
і чекає. Нема у неї синочка — крила. Думками стежку в небеса шукає, вона б за сином босоніж пішла.
Онук лишився — він копія тата і молода дружина у сльозах.
Не буде в домі радості
і свята, Сашко живий,
у спогадах і снах.

З дитинства він хотів військовим стати.
Все літаки і танки малював. Ходити в формі, як дідусь і тато.
Здавалось, ніби жити поспішав.
Такий допитливий, хотів він про все знати.
Вчився добре. Багато читав. Але найбільше любив футбол грати,
багато друзів біля себе мав.
Стриманий, розсудливий, вродливий. Всім тільки правду в очі говорив.
Судив по вчинках і був справедливий. Собі повагу інших заслужив.

Закінчив інститут. Військовим став.
Пішов в АТО, країну захищати. Він працею кар’єру здобував, легких шляхів не звик
в житті шукати.
Ніколи зайвих слів не говорив. І не зганьбив ні коли честь мундира.
В своїх солдат повагу заслужив.Був справжнім, справедливим командиром.

Сім’ю створив. Дружину він кохав. Зірки для неї з неба міг дістати. Господь благословив і татом став, найкращий в світі чоловік і тато.
І стільки було планів. Стільки мрій. Звання майор, ми за дітей раділи. Начальник штабу тепер Сашко мій.
Росте синочок, донечку хотіли…

Холодний лютий. Почалась війна. Ворожі танки і ревуть гармати.
А Батьківщина, як мама, одна, Сашко підняв бійців що захищати.
Сміливий, мужній, він страху не знав. І за
чужії плечі не сховався.
Неначе колос скошений упав. Поранений, а ворогам не здався.
Вчинив, як справжній український офіцер.
Без сліз про це не можна говорити.
На столі, в операційній він помер, але наказ дав «Лейтенант, ти маєш жити!».

Його везли Героєм в рідний дім. І снігом сивина лягла на коси.
За який гріх це горе нам усім, здавалось, в небі Ангели голосять.
Я так кричала. О, як би хто знав! Дорога. Квіти. Чорна домовина.
— Чому ж ти, Боже, мене не забрав?! А забираєш
у могилу сина?!

Без тебе пусткою став тепер дім. Ні сміху в нім, ні радості немає.
А ти з світлини, ніби кажеш всім:
— Душа безсмертна. Вона не вмирає.
Орден За Мужність. Нагороди бойові і вулицю твоїм ім’ям назвали. Та краще б
ти, синочку, був живий.
Ми так молилися за тебе і чекали…

Йду на могилу, кожен день, сумна. Квітів багато і свічки палають.
Нехай проклята буде та війна і ті кати, які синів вбивають .