..~•~《БІЛЬ ВТРАТИ НЕ ЛІКУЄ ЧАС》~•~
В моїх очах
навіки день страшний.
Грудка землі, в руці закам’яніла.
І домовина, в ній синочок мій. Ще мить,
і забере його могила.

Просила, плакала..
— Боже, не забирай!
Невже тобі Героїв
в небі мало!!
Люди казали — син піднявся в рай, а живим його з війни чекала.

За днями дні,
а сльози по щоці,
з тих пір, як поховала
я дитину.
Вогнем пече земля в моїй руці, що кинула
на сина домовину…

В його сорочку свій ховаю біль і серцем рідний аромат вдихаю.
Ті спогади, ніби на рану сіль , в минулому сина малим шукаю.

Він добрим був.
І знати все хотів.
Завжди веселий — сонечком сміявся.
Нікому зла і кривди
не робив. В школу
пішов — з уроками старався..

Вдома що міг — усе допомагав. Часом він брався їсти готувати.
Багато мрій і планів мав. Мамина гордість, крила тата.

Пішов в пожежне освіту здобувати.
Щоб як тато.
В вогнем боротись син почав.
І не хотів крутим, багатим стати. Життя любив і чесно працював..

В армію, як всі, пішов служити. Сподобалося, контракт підписав.
Не знав тоді, що мало йому жити. І що Героєм стане, він не знав.

Війна…
Перший завжди, не нарікав. Просив молитися за нього і чекати. На рушничок весільний став, та
тільки не судилось
стати татом…

Запеклий бій.
Ворожа арта крила..
Герої ні на крок не відійшли. Трималися
там за останні сили.
Синочка ранило, а врятувати не змогли..

Зима могилу снігом замітає. На цвинтарі, лише зітхання й плач.
Прийду і хрест холодний обіймаю.
— Не вберегла, мій Ангеле. Пробач..

З дня, як загинув, зупинився час.
Я дихати, буває, забуваю. Частину
серця відібрали в
нас. Сина душа у
небо відлітає.

В храмі свічки
горять За упокій..
Друзі сумують, а
рідні чекають.
Для мене ти завжди, сину, живий. Бо ти Герой! Герої не вмирають!..