ІДУ ДО ТЕБЕ СИНУ МІЙ…
Сльозами виклала стежину.
Де прапори і смерті дати.
Сьогодні в гості йду, до сина.
Біля могили привітати.

На чорний мрамор
білі квіти.
Їх 27 — непарна кількість. Сльози і важко говорити.
Не маю номера у вічність. Не можу в небо подзвонити.

Він дивиться через світлину.
Чує, але не може говорити.
Двадцять п’ять буде назавжди сину.
Він так життя любив і хотів жити.

Господь його десь в небесах вітає. Смертельна рана більше не болить.
Не з нами 27 він зустрічає. Вже не настане та щаслива мить.

— Вітаю, синку! — і сльози рікою. Без тебе світ мені не милий став. Померла я в той день, разом з тобою, але Господь на небо не забрав….

Сину, мій, сину, де ти зараз є!?
Може та пташка,
що під хмарами літає.
Читаю на хресті ім’я твоє. В серці живий тебе не відпускаю.

Троянд букет. Жовто-блакитний дим.
Що може мама ще тобі зробити!
Ти синку будеш завжди молодий, я плакати, зітхати і старіти.

Чула не раз.
— Навіщо відпустила.
Сина у лапи смерті віддала.
Не боягузом я його зростила і слів, щоби спинити не знайшла.

Шукати в спогадах
оті щасливі дні, де
на руках малим тебе носила.
Сина — Ангела Господь послав мені, тебе відважним воїном зростила.

Був гордістю моєю і крилом. На відстані твій подих відчувала. Підтримати міг зігріти теплом. Невістку в дім онуків я чекала.

Взяв зброю.
Ти повістки не чекав.
Війна прийшла.
— Мамо, іду так треба.
Серцем відчула, як він помирав. В небесне військо Бог забрав до себе.

— Вітаю, сину! — чуєш
в небесах?!
Пробач, тебе не можу відпустити. Чекаю на побачення у снах.
Щодня несу тобі на цвинтар квіти.

Твої світлини в нашім домі скрізь.
З ними тепер навчилась розмовляти.
В мене одна молитва:
— Повернись!
Пташкою, дощем буду чекати.

Сьогодні День народження твоє.
Біля могили стала на коліна. Майбутнє тут поховане моє, життя не миле, бо немає сина.

Дивлюся в небо.
Там між хмар є ти.
Шкода, що пташиних крил не маю. Хочу летіти я до тебе, йти.
Сказати.
— З Днем народження вітаю.