ПАМ’ЯТАЙТЕ МОЮ ДИТИНУ
Забули всі.
Що син їх боронив.
Маму Героя в горі не згадали.
Не хочу я виплат, чи орденів, тільки б дитя моє не забували.

У тебе, синку, тепер нова хата: холодна, темна, спиш там вічним сном. Сестри не бачиш і не чуєш брата, соловейко не співає під вікном.

Пішов від нас і
залишИв самих.
Мені так тяжко, бачиш
з неба, сину. Сльози щодня, чужий дратує сміх, з дня, як почула:
— Ваш Сашко загинув.

Вернувся з Польщі,
як почув:
— Війна!!!
Той день страшний як досі пам’ятаю.
— Як же я, синку, з меншими одна.
У нас, крім тебе, нікого не має.

Він наречену свою залишив. Пішов на Схід
— Мамо, не плач.
Так треба.
Як мало Бог життя тобі вділив, рано для тебе домом стало небо..

Мріяв з дитинства про нове житло. Рано пішов Сашко мій працювати.
Для мене був опора і крило, двом меншим дітям — друг, наставник, тато.

Він бачив, мені тяжко все самій. І допомоги нема звідки чекати.
Рано на плечі взяв усе, синочок мій. Відслужив й поїхав працювати.

Мріяв купити нам великий дім. Одружитися, весілля відгуляти. Щоб нам жилося добра в домі тім, авто для себе хотів він придбати .

Не заховався, як війна прийшла. У тому пеклі сина смерть накрила.
Як би ж я знала — на поріг лягла, дитя своє туди не відпустила.

На цвинтарі ділили коровай. Вже сліз гірких наплакала я море. Душа Сашка пішла у Божий рай, мені лишились спогади і горе.

З дня смерті Саши місяці пройшли.
Ночі без сну, щодня в чорній хустині. Мені ще статус Мама — Героя не дали, і допомоги жодної родині..

Душа нестерпним болем так болить.
Про нього лише рідні пам’ятають. Вбитим мій син на цвинтарі лежить, мене байдужістю вбивають.

Шумлять біля могили прапори. Прийду поговорити. Несу квіти.
Голос дитини чується згори :
— Мамо, пробач.
Не встиг я дім купити