БАТЬКО ВІДПРАВИВ СИНА НА ВІЙНУ…
Батько сказав:
— Давай, йди воювати!
Син гордо відповів:
— Піду!!!
Як міг дитину в пекло
те послати!
Покликати до себе в
дім біду.

Він сам злякався зброю в руки взяти.
Нелюд, без совісті, спокійно жив.
Коли батьки на Схід йдуть воювати,
аби війна минула їх синів…

Я плакала, ставала на коліна.
Слів потрібних не могла знайти.
— Тобі від роду 20, сину.
А він мені:
— Мамуль, я мушу йти!!!

Син, після школи, в Польщі працював.
Заробити хотів, ноги стати. Авто купити — таку мрію мав, мені не забував допомагати.

Руки золоті до всього мав. Без роботи не любив сидіти.
Він собі в усьому відмовляв, дороге авто хотів купити.

Почув:
— Війна! — додому став збиратись.
Просила, щоб роботу
не лишав.
Син був не з тих, який буде ховатись. Сказав мені що вже квиток придбав.

Ходив у військкомат, його не брали.
Всерівно йшов і там наполягав.
Як могла Дениса зупиняла, батько на війну іти сказав.

Хоч мало літ, він був, як
дуб міцний. Стрункий, високий — його Балу назвали. Відважний, мужній, першим рвався
в бій. Побратими його поважали.

Патріота текла у жилах кров. В серці була любов до України.
Не шкодував, що він туди пішов. Навіть не думав, що в бою загине

Побратимів від смерті прикривав.
Ранених виносив з поля бою.
Від кулі московита син
упав.
Довго шукали свого ми Героя.

Здавали ДНК і віру мали. Що син в полоні, знайдеться живий.
Дива не трапилось, знайшли і поховали.
Під прапором спочив синочок мій…

Мій третій син.
Найближчий був до мами. Завжди старався все допомогти.
Підтримував хорошими словами. Не забував спитати:
— Як там ви,!?

Мрію мав, на ноги швидше стати.
Для того він без діла
не сидів.
В 13 літ машини міг ремонтувати, в друзів повагу заслужив.

Був добрий, щирий, останнє міг віддати.
Друзів багато мав, тварин любив.
— Синуль! — його так звикла називати.
— Мамуль! — Денис до мене говорив…

Все сам, для себе, хотів заробити.
Тому й поїхав в Польщу працювати.
Я від війни старалась захистити.
Батько сказав йому:
— Йди воювати!

Закрита домовина,
вінки, квіти.
І так багато добрих, щирих слів.
Від болю, де скажіть, себе подіти.
Сина нема, а він життя любив.

Час не лікує.
Горя щодня більше.
Не вірю і не можу відпустити.
До сина йду в сльозах
на кладовИще.
Годинами з ним можу говорити.

Закрию очі, чую голос твій. Твої світлини всі вмила сльозами.
— Не плачте, мамо.
Я живий. Ось Ангелом стою пору, із вами.

Іду на цвинтар, там чекаєш ти. Блукаю,
ніби тінь поміж хрестами. Якби не ті,
з Московії кати, щасливим був би
зараз, поруч з нами…