ТАТУ, ПРОБАЧ…
Немає тата.
Вбили на війні.
Бо він пішов країну захищати.
Скільки всього ще на казав мені, онука меншого не встиг на руки взяти.

На фото очі, повні доброти. Дивлюся й сльози стримати не сила.
— Татусю, ти мене прости, що я живим тебе не долюбила.

Що не прийшла, як в самоті чекав. Може хворів, а я не подзвонила. Мене ти сонечком, так ніжно називав.
— Тату, пробач, тоді не оцінила.

Доросла стала.
Розумію все. Часом, мене сльозами накриває. І вітер спогадів в дитинство принесе, де тато на
руках мене тримає.

Мені казки, на сон, розповідав. Грався і ходив гуляти. Для мене все найкраще купував,
старався радісне дитинство дарувати..

Такий розумний.
Стільки всього знав.
Порад завжди у татуся питала. Математику вчити допомагав. Хотів, щоб я освіту добру мала.

Був столяр.
У майстерні пропадав.
Я біля нього щось там вирізала. Руки золоті до всього мав, люди його роботу шанували.

Я бачила, любив оберігав. Міг зрозуміти він і захистити. Простим жит’євим мудростям навчав.
Не завжди могла тата зрозуміти…

Так доля склалась.
Мене з татом розвела.
Образилася, хоч права не мала. Своїм життям дорослим я жила..
— Тату, пробач, що тебе
не згадала.

І під вінець мене ти не повів. Як повернути час той зараз хочу. Одна я
в тебе, бачити хотів, але образа засліпила очі..

В мене сім’я, діти, а
ти чекав. Пробач, що перша не дзвонила, тату. Війна прийшла тоді, ти сам набрав, сказав.
— Я Україну іду захищати

Образи канули.
Щодня переживала.
До нас живим
вернутись обіцяв.
Онуків на екрані показала, тато сміявся
й сльози витирав.

Тоді почула.
— Тата вже не має..
Напевно, чули в небесах, мій плач.
Скільки разів тоді, не пам’ятаю, сказала:
— Тату, ти за все пробач.

Тільки тепер,коли його не стало. Господь до себе Ангелом забрав.
Я зрозуміла, що в дорослому житті не вистачало, тата, який
би сонечком назвав.

Немає дня, щоб не згадала тата, словами, які так і не почув.
Дітям своїм буду розповідати, що їх дідусь справжнім Героєм був.