МАМО, НЕ ПЛАЧ БІЛЯ МОГИЛИ…
Мамо…
Я живий, на небесах.
Зброя в руках, а за спиною крила.
Бачу тебе, біля могили, у сльозах.
Голос твій чую:
— Сину, пробач, що відпустила.

Мамо, рідна, не твоя вина.
Що я в землі — ти залишилась жити.
Не хотів, щоб в дім прийшла війна.
Пішов орду ворожу зупинити.

Ти нарікаєш, що нічого не сказав…
Везли в Донецьк, лише тоді признався.
Ти будеш плакати, я знав.
Твоє серденько берегти старався…

Погляд смерті на собі відчув.
Ти молилася за мене. Знаю!
Мамо, я на землі вже в пеклі був.
Тому Господь забрав мене до раю.

Земля горіла, я страху не знав.
За плечі побратимів не ховався.
Зброю до останнього тримав.
Бути першим у бою старався.

Побратимам своїм
допомагав.
Всяке бувало… Не звик я нарікати. Смерть слідом йшла, Я їй казав.
— Відстань! Мені ще рано помирати.

У мене дружина, місяць прожили. Міцну сім’ю і
діточок хотіли.
Як мало ми щасливими
були.
Як тяжко було чути слово вбили».

Мама Господь мені життя вділив.
Куля на війні не вибирає.
Я завжди бути лідером хотів.
Тепер лелекою додому прилітаю..

Бачу, як ти сидиш біля вікна.
Мої світлини вмиваєш сльозами. Між нами назавжди буде війна. І чорна хустка на серці у мами…

Знову весна.
І журавлиний клин, над
хатою вертається щоночі.
У журавлині зграї є твій син.
Мамо, скільки сказати тобі хочу…

Рідна не плач, що без мене весна.
Посадиш знову на могилі квіти.
Змирись і відпусти — мене нема.
Ти за двох тепер повинна жити.