Загинули усі.
Вогнем накрило їх, нерівним з ворожої гармати. Нехай Господь мені пробачить гріх, я вбивць до віку буду проклинати…

Вінками вкрита синова могила. Між квітів фотографія твоя.
-Не йти в те пекло,
я тебе просила. А ти сміявся:
— Хто, якщо не я.

Досі не вірю.
Так життя любив.
З дитячих літ старався світ пізнати. Багато знань отримати хотів..
Брався за все, аби допомагати.

Тарас великий дар
від Бога мав, голос чудовий і умів співати.
На акордеоні так майстерно грав, міг настрій музикою кожному підняти.

Концерти, вертепи — все
любив, на свято у селі
колядувати. Нікому зла
і кривди не робив,
вдома не відмовляв допомагати.

Веселий, добрий
багато друзів мав.
До інших щирий й справедливий.
Футбол часом, із хлопцями ганяв.
Молила Бога, щоб
син був щасливий..

Здобув освіту.
Жив і працював.
Планів на майбутнє
мав багато. Війна прийшла. Тарас солдатом став, пішов свою країну захищати..

Знання військові за кордоном здобував.
Тоді, на фронт, там, де земля горіла. Дзвонив додому і не нарікав.
А я живим вернутися просила.

Повагу побратимів заслужив. В бою за
чужі плечі не ховався.
Командирів врятувати він хотів і з ними у безсмертя син піднявся

За Перемогу кров’ю заплатив. Сльозами мами, сивиною тата.
Як мало ти, синочку
з нами жив, а горя й сивини лишив багато

Цю втрату досі не пережили. Вона повік буде усім боліти. Для Перемоги найдорожче віддали, а мріяли ми старість з ним зустріти.

Шумлять біля могили прапори. Чорні стрічки, жовто — блакитні квіти.
Вітер доносить голос твій згори:
— Якби ви знали, так хотілось жити…