Я ЙДУ, ЩОБ ІНШИХ РЯТУВАТИ….
Сказав:
— Мамо, я мушу йти.
Не плач! Так треба.
Болить кожна сльоза твоя.
Там хлопці йдуть щодня на небо.
Хто їх врятує як не я.

Буду із смертю домовлятись, за кожен подих і життя.
Такий вже є! Не звик ховатись….
Пішов мій син, без вороття..

У бліндажі операційна.
Халат на камуфляж змінив.
Впертий, рішучий і надійний. В тім пеклі він дива творив.

Рятував. Давав надію.
Війна втомитись не давала. Повторював:
— Я можу. Вмію!
Тоді смерть мовчки відступала.

— Ну що ти, мамо!
Не стріляють! Туман лягає, а не дим.
Мені відпустку обіцяють. Побачиш, повернусь живим.

Такий дорослий.
Справжній воїн. Відважний, в самім
пеклі був. Пишалась,
сину, я тобою. Молилася — Господь не чув…

Два роки я приходжу
до могили. Знаю, чекаєш мене, сину мій.
З того дня, коли почула:
— Вбили!
Життя моє, неначе сон страшний.

Єдиний син лежав у домовині. Ніби живий, але не билось серце.
Не випросила долі я дитині, життя розбилось як люстерце.

Єдиний син.
Я мушу далі жити.
Хоч за плечима хрест несу важкий.
Щоб на могилі завжди були квіти. Поки я живу — мій син живий.

Білий халат лишився і світлини. Мама Героя — бабусею хотіла стати.
Мені лишилась пам’ять від дитини, який пішов, щоб інших рятувати.

В мрія не народжені онуки. Номер досі твій не видаляю. Поховати сина гірше муки. Два роки, а я все живим чекаю…

Бодай на мить, спитати:
— Як ти там?!
Чи страшно помирати було, сину.
Так хочеться почути твоє:
— Мам!
Як важко усвідомити — загинув.

Два роки, час на місці не стоїть. Його не повернути, не спинити.
З кожним днем душа більше болить, я не навчилася без тебе жити.

Знаю, що вже не буде як колись. Ніхто додому не вернувся з раю.
Прошу тебе, синочку, повернись.
Ангелом у сни мої, чекаю.