Я ЗАКРИВ СОБОЮ ПОБРАТИМА
Тепер ти Ангел.
І нема кого чекати.
Зима довіку в мене
на душі.
— Чи їв ти, сину?! — хочу запитати.
— Не холодно тобі у бліндажі?!

А син мовчить.
В очах життя немає.
Він з каменю тепер переді мною.
— Мамо, не плач.
Герої не вмирають..
Я побратима закривав собою.

Чорна хустина впала
на плече. Душа далеко,
в засвітах, з тобою.
Бог один знає, як мені пече, з тих пір, як стала мамою Героя.

Минає час.
Для мене ти живий.
Перу сорочки, каву наливаю. Почую кроки.
— Йде синочок мій.
І до світлини, з тобою розмовляю.

Ти підростав, веселий
і смішний. Господарем хотів з дитинства стати.
Був сонечком для всіх синочок мій, в сім’ї найменший. Радість мами й тата…

В школі, як всі — щось
знав, чогось не знав.
Але уважний і завжди старався. Футбол ганяти з хлопцями встигав.
І до роботи дуже вправно брався

Багато друзів, щирий і простий. До всіх відкритий, добрий, справедливий.
А я одне просила, сину мій, щоб ти жив довго, був в житті щасливий…

По совісті завжди, по правді жив. Мав руки золоті і шанував родину, був патріотом, всім серцем любив, свій рідний край і неньку — Україну…

Професію здобув і працював. Легких стежок не звик в житті шукати. Багато планів на майбутнє мав: свій дім, дітей, родину власну мати .

Війна…
Син сам пішов, не нарікав. Просив молитися за нього і чекати. Брат старший воював, хотів, як брат зброю у руки взяти.

Запеклий бій.
Ворог вогнем їх крив.
Трималися.
Не звикли відступати.. Син побратима у бою накрив. Чуже життя вдалося врятувати.

Зима могилу снігом замітає. На цвинтарі, лише зітхання й плач.
Прийду і хрест холодний обіймаю.
— Не вберегла, мій Ангеле. Пробач..

З дня, як загинув, зупинився час.
Я дихати, буває, забуваю. Частину
серця відібрали в
нас. Сина душа у
небо відлітає.

В храмі свічки
горять За упокій..
Друзі сумують, а
рідні чекають.
Для мене ти завжди, сину, живий. Бо ти Герой! Герої не вмирають!..
автор Соломія Українець•~《 Я ЗАКРИВ СОБОЮ ПОБРАТИМА》
Тепер ти Ангел.
І нема кого чекати.
Зима довіку в мене
на душі.
— Чи їв ти, сину?! — хочу запитати.
— Не холодно тобі у бліндажі?!

А син мовчить.
В очах життя немає.
Він з каменю тепер переді мною.
— Мамо, не плач.
Герої не вмирають..
Я побратима закривав собою.

Чорна хустина впала
на плече. Душа далеко,
в засвітах, з тобою.
Бог один знає, як мені пече, з тих пір, як стала мамою Героя.

Минає час.
Для мене ти живий.
Перу сорочки, каву наливаю. Почую кроки.
— Йде синочок мій.
І до світлини, з тобою розмовляю.

Ти підростав, веселий
і смішний. Господарем хотів з дитинства стати.
Був сонечком для всіх синочок мій, в сім’ї найменший. Радість мами й тата…

В школі, як всі — щось
знав, чогось не знав.
Але уважний і завжди старався. Футбол ганяти з хлопцями встигав.
І до роботи дуже вправно брався

Багато друзів, щирий і простий. До всіх відкритий, добрий, справедливий.
А я одне просила, сину мій, щоб ти жив довго, був в житті щасливий…

По совісті завжди, по правді жив. Мав руки золоті і шанував родину, був патріотом, всім серцем любив, свій рідний край і неньку — Україну…

Професію здобув і працював. Легких стежок не звик в житті шукати. Багато планів на майбутнє мав: свій дім, дітей, родину власну мати .

Війна…
Син сам пішов, не нарікав. Просив молитися за нього і чекати. Брат старший воював, хотів, як брат зброю у руки взяти.

Запеклий бій.
Ворог вогнем їх крив.
Трималися.
Не звикли відступати.. Син побратима у бою накрив. Чуже життя вдалося врятувати.

Зима могилу снігом замітає. На цвинтарі, лише зітхання й плач.
Прийду і хрест холодний обіймаю.
— Не вберегла, мій Ангеле. Пробач..

З дня, як загинув, зупинився час.
Я дихати, буває, забуваю. Частину
серця відібрали в
нас. Сина душа у
небо відлітає.

В храмі свічки
горять За упокій..
Друзі сумують, а
рідні чекають.
Для мене ти завжди, сину, живий. Бо ти Герой! Герої не вмирають!..