БЕЗ ДОНЕЧКИ НЕМАЄ СВЯТА
Моя доня
колядує в небесах.
Ті колядки, що малою
її вчила.
Стою біля могили у сльозах.
І проклинаю тих, хто
її вбили.

Немає свята і кутя гірчить.
Те, що в душі, не передам словами.
Побачу, пташка до вікна летить. Кричу:
— Аня, повернулася
до мами!

Не забирають втрати
біль роки.
Видно не так я Господа благала.
Залишились в шафі рушники,
їх донечці до шлюбу вишивала.

Вона загинула у перші дні війни.
Народжена щоб інших рятувати.
Зустріли першими війну вони.
— Мамо, гаряче!
Встигла мені сказати.

Була військовий медик, бойовий.
Перша завжди, вона страху не знала.
Мужній і відважний воїн мій, від смерті побратимів рятувала.

Така смілива дівчинка моя. Чуйне серце до чужого болю мала.
Завжди молилася за тебе я. І побратими її цінували.

Скільки подяк лишилося мені, нагород, що донька заслужила. Завжди залишилась на війні.
Ще зовсім юна і життя любила.

Не скаже вже, що
бачила тоді.
Чи кликала мене, як помирала.
Чому Господь її лишив біді, я так просила, плакала, благала.

Три довгих роки.
Вже її не пам’ятають.
А я ще досі чую слово:
— Вбили!
Неправда що Герої не вмирають. Вони вмирають — залишаю ці могили.

Три роки свята для
мами немає.
Ялинка в нашій хаті
не горить. Доня з небес мене не привітає. Ангелом у сни мої летить

Минають діти хату з колядою. Сміх чужий мені досі болить. Тут
горе поселилося з бідою. Портрет Іванки, свічечка горить.

Принесу куті їй на могилу.
— Христос родився.
Скажу і заплачу..
За який гріх в тебе, дитино, вбили.
Вже твоїх онуків не побачив.

Немає горю краю і кінця. І відпустити теж немає сили.
Не повела тебе я до вінця, а провела навіки до могили.