МІЙ СИН ЖИВЦЕМ ЗГОРІВ…
Смерть страшна…
Живцем мій син згорів.
Не попрощалися
Закрита домовина.
Чому ти, Господи, його
не захистив.
Перед тобою я ставала
на коліна…

Маленькі діточки без
тата залишились.
Час не лікує і душа болить.
Господи, чи я не так молилась.
Життя немає. Син в землі лежить.

Вже не розкаже, чи
йому боліло.
Кого в останню мить життя згадав.
Душа у Царство Боже полетіла.
Небесним воїном Господь до себе взяв.

Камуфляж купив.
І заховав.
Про війну почав син говорити.
— Мамо, я піду! — мені сказав.
Не відпускала. Почала просити.

Сестрички плакали.
— Братику, не йди.
Вбивають там у тебе
ж малі діти.
Пішов нас рятувати
від біди.
Не знайшли ми слів
його спинити.

На полігон дітей привести попросив.
Сина і донечку востаннє обійняти.
На Схід ішов і добре розумів, ще в тому пеклі всяке може стати.

Ніколи, ні на що не нарікав. Син був мужня, вольова людина.
— Ми їдемо на позицію.
Сказав. Останній раз я чула голос сина.

Дрон ворожий в
машину прилетів.
Смерть давно за ним вже слідкувала.
В машині тій, мій син живцем згорів.Я поруч не була, не врятувала.

Перед очима досі домовина…
Під прапором спочив синочок мій.
Не бачила я мертвим свого сина.
Для мене він завжди буде живий…

Цілую його речі і гірко плачу. Рюкзак його нам побратим віддав.
Серед речей, шкарпетка була дитяча. Її мій син, пам’ять, на Схід взяв…

Три донечки й синочка Господь дав.
Слухняний, добрий всі його гляділи..
Дитячий хліб вдома допомагав.
Господаря майбутнього зростили.

Природу, річку, з гриби любив. До всіх привітний, добрий і відкритий. Нікому зла і кривди не робив. Життя любив і просто хотів жити.

Рано без батька.
Всю роботу знав. Траву косити, дрова нарубати.
Школу закінчив — відразу працював, заробити хотів на ноги стати.

В армію не взяли,
хоч дуже рвався. Одружився і сім’ю створив. Де можна, працювати син і старався. Понад усе дітей своїх любив.

Син і донечка тягнулися до тата. Їм він свою душу віддавав. Зірку з неба готовий був дістати. Про них він думав, коли помирав…

Нема синочка. Вірити не хочу. Вже місця у річках нема сльозам.
Забудуся, закрию очі, чую його голос.
— Мамо! Мам!

Сестрички плачуть,
не вернути брата.
Він, як герой на цвинтарі лежить. Каменем лягла на серце втрата і не відпускає ні на мить

З портрета
посміхається, живий.
Свій материнський біль
в сльозах ховаю.
— Синочку, Ангел рідний мій, ще не змирилась,
що тебе не має.

Пробач, синочку, що
не вберегла. І після тебе залишилась жити. Мама тобі, колись, життя дала, а не могла від смерті захистити