НЕ ДАЙ ВАМ БОГ ОНУКА ПОХОВАТИ..
Онук у домовині.
Люди…Квіти…
Зовсім дитина, 18 літ.
Я залишалась далі жити,
а він пішов так рано,
в інший світ…

Закрив навіки свої
добрі очі.
Тепер нас зіронькою
буде з неба гріти.
В тих, хто при владі, запитати хочу.
Чому не йдуть в окопи ваші діти?!

Як ви могли на нуль
його послати.
Досвіду мало зовсім,
ще дитина.
Хочеться на цілий світ кричати, але онука не підняти з домовини…

Він був з дитинства
золоте дитя.
Для мене й дідуся
опора, крила.
Наш помічник і сенс всього життя.
Перший онук, якого
так любили.

Він посмішкою
настрій піднімав.
І до роботи був такий завзятий.
Приходив — нам усе допомагав. По господарство й дров
міг нарубати.

Дідусь, що сам знав,
то й онука вчив.
Денис запам’ятати
все старався.
Нас завжди підтримував, жалів. Жодної роботи
не боявся.

Він дуже добрим
хлопцем підростав.
Маму любив, беріг меншого брата.
До всіх привітний,
друзів багато мав.
Слова поганого не
вмів сказати.

Закінчив школу і навчатися почав.
Планів на майбутнє
мав багато…
Прийшла війна — сам рішення прийняв.
Він має Україну захищати.

Повноліття дочекався
і в Азов. Про що всі іспити, спортом завжди займався.
Успіхам радів, тебе знайшов. Бути кращим наш онук старався.

Тоді на схід, на нуль,
у саме пекло.
— Все в в мене добре.
Нам завжди казав.
Яка ж то біль була нестерпна, коли почули:
— Безвісти пропав.

Я вісім місяців
його шукала.
Із кабінету в кабінет ходила. Вимагала і листи писала. В полоні, живим знайти хотіла.

Дідусь казав:
— Дениса їдь шукати.
Не їхала, пташкою летіла. Та правди в
нас нема в кого спитати. Нам віддали лише Дениса тіло.

Минає рік…
Онука поховали.
Друзі на могилу
носять квіти.
За який життя в нього забрали. Ми без онука залишились жити.

Сумує брат і мама у сльозах. Нам горя із смутку залишив багато.
Його душа тепер на небесах, нам фото залишив і смерті дату.

Пробач, мій хлопчику
що поруч не була і не змогла в бою тім захистити. Краще би
в могилу я лягла, а ти міг довго і щасливо жити…

Не милий світ мені без тебе став. Здається,
що душі в мене не має. Рано Господь тебе собі забрав. Чому не нас, онуків забирає?!

Війна зламала крил твоїх політ. А ми не вірим. Плачем і чекаєм. За який гріх, ми на старості літ, своїх онуків в Царство Боже проводжаєм.