БУВ СПРАВЖНІМ КОЗАКОМ…
Справжній козак…
Високий і стрункий, міцний кулак.
Ніби з картинки, врода
Здавалося, як був малий,
щедро його голубила природа…

Рішучість, силу волі мав.
Всього досягнути сам старався.
Сама ростила, все допомагав
Виходило за, що не брався.

Був, як той дуб, лідером підростав.
Мій син, моя опора, мої крила.
Займався спортом, вчитися встигав.
Не для війни таким тебе зростила…

Хотіла чути в хаті внуків
сміх.
Невістку, ніби донечку прийняти.
Він тільки одружитися хотів, а на щиті перевезли поховати…

Закінчив школу, старався працював.
Все заробити сам хотів, на ноги стати.
Характер воїна з народження він мав.
Не звик ховатися, чи відступати…

Армію із честю відслужив. Досвіду військового набрався
Тримати в формі він себе хотів. У вільний час в спортзалі тренувався

Друзів багато — виручить завжди.
Для мене був стіною кам’яною…
Плани, мрії — не чекали ми від біди.
Доля така — зустрілися
з війною…

Сам пішов повістки
не чекав. В перший день надумав і зібрався. На нулю відважно воював.
Іншим досвід передати він старався..

Гарячі точки, пекло — син там був.
Що сам знав, побратимів старався вчити. Він нагород для себе не чекав. Як дуб міцний був, швидкий,
як вітер…

— Все в мене добре.
Так завжди казав.
На життя не звик він нарікати.
Досвід за кордоном перейняв. І знову в бій: рішучий і завзятий.

Інструктором хорошим хлопцям був.Поранення — в стрій повертався стати. Про допомогу кожного почув…
А смерть такі могла його дістати…

На подвір’ї чорна домовина. Побратими голови схилили..
Вороги прокляті вбили сина. Мене поруч з ним похоронили….

Він зимою одружитися хотів… Під хрестом навіки спочиває.
Мене і наречену залишив. Не вірю що єдиного немає.

Не можу я прийняти його смерті. Не можу душу сина відпустити
Бо спогадів із пам’яті
не стерти. Він так життя любив і хотів жити.

В храмі вчать, що проклинати гріх.
Мені від болю хочеться кричати.
— До віку буду проклинати всіх, хто з московії прийшов, щоб нас вбивати.

Автор Соломія Українець