У самому серці сліпучого нічного клубу, де мерехтіли неонові вогні, а в повітрі пульсувала музика, Ізабелла стояла під сяйвом сцени.

Вона завжди була впевненою в собі, її рухи граціозними, а зовнішність владною.

Сьогоднішній день не був винятком — доки не сталася катастрофа.

Щойно вона відчула, як вологе тепло розливається по її сукні, її охопила паніка. Розлитий напій? Невдача з гардеробом? Усвідомлення вдарило, як хвиля припинення — її тіло зрадило її перед сотнями людей.

Сміх прокотився натовпом, шепіт поповз кімнатою. Одні обличчя скривилися від веселощів, інші — від жалю. Вона побачила групу чоловіків, які глузливо посміхалися, їхні глузливі погляди пронизували глибше, ніж будь-які різкі слова.

Але Ізабелла не була з тих, хто ламається. Вона роками вдосконалювалася, перетворюючи біль на стійкість. Зробивши глибокий вдих, вона випрямила хребет, її руки розгладили тканину сукні. Якщо вони збираються сміятися, вона дасть їм щось на згадку.

Вона підняла підборіддя й затанцювала. Не від сорому, а з бунту. Повільне, гіпнотичне погойдування, її тіло рухалося в такт, ніби нічого не сталося. Сміх стих, замінений благоговійною тишею.

У ту мить Ізабелла повернула собі силу. Вона більше не була жінкою, на яку дивилися зверхньо, ​​— вона була королевою, яка перетворювала свій сором на силу.