Я живу в невеличкому селі на Буковині. Неподалік кордон з Румунією. Всі місцеві з цього й живуть, хтось товари возить, хтось людей. Майже всі румунські паспорти мають. Тож не дивно, що захищати нашу країну майже ніхто з чоловіків не схотів. Одні відразу втекли, інші почали ховатися по домівках.

Але мій син Тарас не такий.  Він відразу поїхав в райцентр і пішов у військкомат. Відмовляти сенсу не було. Згодом син постійно дзвонив з фронту й заспокоював мене, казав, що знайшов там друзів і все не так погано, щиро вірив в перемогу.

Рік тому син дістав поранення на Запорізькому напрямку, його тоді довго лікували. Потім він приїхав на цілих два місяці додому. Я ще ніколи не почувалась такою щасливою. Особливо коли він ще й сказав, що розпишеться зі своєю дівчиною. Відтоді саме невістка – його Катя, стала для мене найбільшою опорою і підтримкою. Вона щодня приходила до мене, ми багато спілкувались. Наче доньку мені Господь подарував.

І ось кілька тижнів тому сталося найбільше горе в моєму житті. Мені подзвонили й сказали, що Тарас загинув. В результаті атаки ворожого дрону. Його намагались врятувати, та не змогли. 

Тієї миті життя моє закінчилося. Навіть думка була – піти назавжди. Але Катя мене зупинила. А тоді почались поховальні клопоти. Мого сина мали зустрічати усім селом. Та коли я пішла до місцевого священника він раптом мене шокував:

 – Я не буду відспівувати вашого сина, перепрошую.

 – Як це?

 – Ну так, наша церква не підтримує все це.

 – Що? Захист країни? На нас напала!

 – Це вам так кажуть.

 – І що мені робити?

 – Не знаю.

В розпачі я пішла додому. В нашому селі лише одна церква, московського патріархату, та один цвинтар. Усі мої друзі, знайомі, родичі йшли сваритися зі священником. Та це його лише розлючувало.

 – Не буду я ховати бандерівців! Не заслуговують вони на Божу милість!

Врешті я сама сказала, що така людина не заслуговує навіть стояти поруч із могилою сина. Катя знайшла священника з іншого села. Та вже під час похорону місцевий піп просто перед професією зачинив ворота на цвинтар. І замість того, щоб вшановувати Героя, люди мусили сваритися в такому місці. Врешті чоловіки просто зняли ті кляті ворота. 

Коли все закінчилось, я вирішила звернутися до місцевої влади, аби з тими псевдослужителями розібралися. Та виявилось, що наш сільський голова великий прихильник МП. Більшість мешканців нашого села також всіляко захищають ту церкву. 

Я не можу вдавати, що нічого не було, залишити все. Порадьте, що мені із цим всім робити? Як би ви вчинили на моєму місці?

IrynaS